Atonement

АНГЛІЯ. 1935 РІК

КІНЕЦЬ

«ПРИГОДИ АРАБЕЛЛИ» П’ЄСА БРАЙОНІ ТЕЛЛІС

-Я дописала п’єсу. -Молодчина!

А де мама?

Мабуть, у вітальні.

Сподіваюсь, ви сьогодні не плутатиметесь під ногами, міс Брайоні.

Нам треба готувати вечерю на десять персон.

Привіт, мала! Чув, ти ставиш п’єсу.

-Хто тобі сказав? -Сорока-білобока.

-Прийдеш подивитись? -Не знаю, чи буде мені…

Краще дай почитати.

Я досі зберігаю копії твоїх творів.

-Усіх до одного. -Все одно приходь.

Побачимо.

Мені треба йти.

Мамо, я до тебе!

Прекрасно. Донечко, це прекрасно! Твоя перша п’єса.

А Леону сподобається?

Звісно, що так.

«Пригоди Арабелли», Брайоні Телліс.

-Сі. -Що?

Як це — бути іншою людиною?

Сподіваюсь, не так жарко.

-Я хвилююся за п’єсу. -Я впевнена, що це шедевр.

На репетиції мало часу.

Близнюки зможуть зіграти?

Не свари їх.

Уяви, якби твоя мама втекла з ведучим із радіо.

Краще б я написала Леону оповідання.

Там читаєш «замок» — і бачиш вежі,

ліси і хатинки внизу.

А в п’єсі…

все залежить від інших.

-Сі. -Що?

Чому ти не спілкуєшся з Роббі?

Спілкуюся. Просто в нас різний статус.

-Чому треба грати? -Нащо це?

Відсвяткувати приїзд мого брата Леона.

-Не люблю вистави. -Я теж.

-Як можна не любити вистави? -Бо це показуха.

Або ви граєте, або я вам всиплю.

-І батькам розкажу. -Нас не можна бити.

Ми тут у гостях. Вам батьки що казали?

-П’єро? -Слухатись.

-Джексоне? -Слухатись.

Правильно, слухатись.

Брайоні, про що твоя п’єса?

Про те, що любов — це добре,

але не треба втрачати голову.

-Арабеллу гратимеш ти? -Не обов’язково.

-А можна я? -Лола грала в школі.

Будь ласка. У мене так давно не було нічого хорошого.

Добре. Грай.

Спочатку прочитаємо п’єсу.

Якщо ти — Арабелла, то я буду режисером,

дуже дякую.

Пробачте.

Я прочитаю пролог.

Пролог.

«Це історія про наївну Арабеллу, яка пішла з невідомим кавалером.

Засмутилися батьки,

що їхня донька в Істборн вирішила втекти.»

Що?

-Нічого. Просто дивлюся. -На репетицію не можна.

Приходь увечері на виставу.

-Увечері я працюватиму. -Тоді вибач, Денні.

-Може, скупаємось? -Так, так.

-Ні, в нас мало часу! -Сесілія нам дозволить. Ми до неї.

Перерва піде всім на користь.

Сесіліє! Сесіліє!

Сесіліє!

Сесіліє!

Сесіліє! Сесіліє! Можна нам скупатись?

Можна. Тільки далеко не запливайте.

Скрути й мені більшовицьку цигарку.

-Гарний день. -Аж занадто жарко.

-Книжка цікава? -Не дуже.

Це спочатку.

Я люблю Філдінґа.

Він більш пристрасний.

-Сьогодні приїжджає Леон. -Я чув.

І його друг.

Пол Маршалл, шоколадний барон.

-Квіти для нього? -Можливо.

Леон каже, він дуже привабливий.

Вчора дзвонив Старий. Каже, ти хочеш стати лікарем.

-Я думаю про це. -Ще шість років учитися.

-Іншого способу нема. -Ти міг би отримати ґрант.

-Я не хочу бути вчителем. -Ти ж відмінник.

Я поверну твоєму батьку всі гроші.

Я не це мала на увазі.

-Дай допоможу. -Дякую, я сама.

-Візьми квіти. -Я сама. Не треба.

От ідіот!

Це найдорожче, що в нас є!

Уже нема.

Обережно!

Я…

Привіт, Роббі. Як справи?

Не треба його підбадьорювати.

Сі!

Мамо!

-Денні, а де всі? -Не знаю, сер.

-Сер! -Помираю від спраги.

-Ти щось будеш? -Аякже.

-Віскі? -Будь ласка.

-Леоне! -Ось і вона!

Як я скучила!

Я тут ледь не здуріла.

Моя сестра, Сесілія. Пол Маршалл.

Я стільки про вас чув!

-Я теж. -Де ми його розмістимо?

У блакитній кімнаті. Мама не вийде, у неї мігрень.

Не дивно. Така спека.

Це велика кімната поруч з дитячою.

Старий лишився в місті?

Так. Щось термінове в міністерстві.

-Вистава буде чи ні? -Ні.

-Чому? -Не знаю.

Мені тут не подобається.

Виводити новий товар складно.

Інший маркетинг, упаковка, форма.

Навіть смак інший. Повністю нова технологія.

Зараз ми запускаємо нову шоколадку «Амо».

«Амо» для армії. Реклама: «Заряджай Амо».

Мій інформатор у міністерстві — колись у ліцеї я йому взуття чистив —

каже, що наш шоколад можуть включити до солдатського пайка.

Доведеться відкрити ще три фабрики.

А якщо почнеться мобілізація…

Хіба що Гітлер заспокоїться.

А це дуже сумнівно. Ти зі мною згоден?

-Хорошого тут мало. -Я роблю коктейль із льоду,

рому і чорного шоколаду. Надзвичайно смачно.

-Вгадай, кого ми зустріли. -Роббі.

-Я запросив його на вечерю. -Леоне, навіщо?

Роббі — син домогосподарки, чий батько 20 років тому здимів.

Він отримав стипендію в місцевій школі.

Три роки тому Старий влаштував його в Кембридж.

Учився одночасно з Сі. А вона всі три роки з ним не розмовляє.

І до своїх подруг не підпускає.

У кого є сигарета?

Я не розумію, чого він длубається в землі.

Він хоче вчитися на лікаря.

І Старий погодився?

Скажи йому, щоб не приходив.

Чому? Між вами щось сталося?

Заради Бога!

-Коли ми поїдемо додому? -Скоро.

Нам нікуди вертатись. Вони розлучаються.

-Не смій так казати! -Це правда!

Щоб я цього більше не чула!

-І що буде далі? -Я теж завжди ставлю собі це питання.

Я Пол Маршалл. А ви, мабуть, небожі з півночі.

-Як вас звати? -П’єро.

-Джексон. -Прекрасні імена!

Ви знаєте наших батьків?

Я читав про них у газеті.

-І що ж ви вичитали? -Самі знаєте. Усілякі дурниці.

Не будемо про це при дітях.

Ваші батьки — чудові люди. Це всім відомо.

Вони люблять вас і завжди про вас думають.

Шикарні штанці!

Купила їх у «Лібертіс», після вистави.

-Після якої вистави? -«Гамлет».

О, так. «Бути чи не бути»!

А у вас гарні туфлі.

«Дакерз» на Терл.

Там роблять дерев’яну штучку за формою ноги. І за нею шиють.

Їсти хочу. Коли вечеря?

Я вас виручу, якщо вгадаєте, як я заробляю на життя.

-У вас є шоколадна фабрика. -Це всі знають.

Ви не вгадували, а знали.

Ці шоколадки будуть у кожному рюкзаку солдатів Британської армії.

А завдяки глазурі вона не тане.

А чому їм роздаватимуть солодке?

Вони воюватимуть за нас.

Наш тато каже, що війни не буде.

Твій тато помиляється.

-«Амо» для армії. -Амо, амас, амат.

Відмінно!

Не цікаво, коли все закінчується на «о». «Поло», «Аеро».

А ще «Оксо» і «Брілло».

Якщо ви не хочете, я віддам її вашій сестрі.

Кусай.

Давай, кусай.

«Принцеса знала, що він злий і безжальний.

Але кохання до сера Ромулуса виявилося сильнішим за неї.

Принцеса відчувала, що рудим довіряти не варто.

Поки молодий охоронець пірнав в озеро,

шукаючи чарівний кубок,

Сер Ромулус тільки підкручував свої хвацькі вуса.

Сер Ромулус мчав на північ з двома компаньйонами…

наближаючись до блискучого моря…

Його вважали надзвичайно мужнім і хоробрим…

Ніхто не здогадувався,

що на серці в сера Ромулуса панує безпросвітна темрява.

Він був найнебезпечнішою людиною на світі».

«Люба Сесіліє. Я вирішив написати тобі,

щоб вибачитись за свою незграбну поведінку…»